«Сила наміру завжди допомагала мені в усьому» – Ігор Мірошниченко

Нині український політик, а колись спортивний журналіст і випускник Інституту журналістики розповів про студентське життя та поділився секретом власного професійного успіху. 

- Пане Ігоре, чому Ви вирішили вступити до КНУ ім..Т.Шевченка?

- Ще у 8 класі я виріши, що пов’яжу своє життя з журналістикою. Оскільки у 93-му році отримати вищу освіту за фахом «журналіст» можна було або у Києві, або у Львові –  вибір був невеликий. Я чомусь більше прагнув у столицю, тому  обрав Університет Шевченка. Родичі і друзі мене відмовляли, мовляв, нереально людині з провінційного міста вступити до найкращого вишу. Однак я був хлопцем впертим (усміхається – Авт..)…

В університет я привіз документи запізно, бо для творчого конкурсу були необхідні дописи з газет., а я їх не мав. Я швидко зібрав всі свої тексти, які до цього лежали в столі, і відніс в районну газету «Життя Лебединщини» та обласну «Добрий день». Редактори пішли мені назустріч і погодились їх надрукувати. Склавши вступні іспити і пройшовши творчий конкурс, я вступив до Інституту журналістики. Ось так все банально і просто…

- Розкажіть щось цікаве про викладачів.

- Скажу відверто, я був не дуже сумлінним студентом, однак (зітхає – Авт..)…

Пан Різун викладав у нас українську мову і коректуру. Я з ним часто вів дискусії, оскільки не завжди розділяв його думки. Часом я не мав рації, а часом він. У пана Пономаріва ми читали газети, вирізали звідти матеріали і вклеювали в зошит.

Професор Анастасія Іванівна Мамалига, викладала російську мову. Уявіть (!), у 93-му я такий самий націоналіст як сьогодні, а мене змушують вчити російську мову як іноземну. Наша група здійняла бунт, і через кілька місяців ми почали вчити англійську.

Володимир Сергійчук читав у нас історію. Він був монстром для кожного студента, я його теж  боявся. Але після закінчення вишу я зрозумів – в багатьох речах він був правий. Сергійчук просто вчить історію, а й досліджує її, тому багато вимагає. Саме завдяки йому багато журналістів закінчують університет із національним стрижнем та ідеологічним вихованням.

- Які курйози із студентського життя пригадуєте найчастіше?

- Цікавіше відбувалося в гуртожитку. Найяскравіший спогад: як ми дзвонили додому по міжміському зв’язку. Реально доступний для нас телефон – це телефон-автомат у холі 20 гуртожитку. Студенти – хитрі люди, гроші  не хотіли витрачати на переговори і змайстрували чудовий пристрій. Це був металевий дріт з гачком, який ми вставляли замісить монети в отвір і розмовляли досхочу. Часом біля автомату вишиковувалася черга у десять осіб.

У гуртожитку я активно займався куховарством.  Мої сусіди їсти не любили готувати, тому ця місія лягала на мої плечі (усміхається – Авт..).  оскільки студент завжди голодний, то каструля супу розліталася вмить. Для студентів ж найголовніше – у гуртожитку є що гризнути – тоді все нормально, жити можна.

- Як Ви «втрапили» в практичну журналістику?

З 2 курсу я почав працювати журналістом в телевізійній агенції «Вікна» в програмі «Тижневик Вікна». Спочатку я проходив практику, а потім на каналі було розширення штату і мені запропонували залишитися. На перших порах начитував новини за кадром, а пізніше з моїм другом і однокурсником Олександром Власенком ми створили спортивну редакцію. Ведучим програми став Сашко, оскільки має довге волосся було звадою цьому (До речі, його я почав відпускати на першому курсі інституту. Це була своєрідна нота протесту проти шкільних правил – згадує з усмішкою на обличчі – Авт..). Я був голос за кадром, начитував новини, бо редактори довгий час не сприймали мене в ролі ведучого. З часом вони прийняли мій стиль і почали «садити в кадр».

Спочатку моя спортивна журналістика була пов’язана з веденням програм, репортерською роботою, але не з коментаторством, до якого я прагнув.  Лише через  вісім років активної спортивної журналістики я дійшов до своєї мети – став коментатором. Сила наміру завжди допомагала мені в усьому.

- Студентські роки – це…

Це найкращі роки життя, особливо якщо ти не працюєш (!) і маєш на що жити. То взагалі фантастика, адже ти належиш лише собі. Коли я почав працювати – поєднувати було важче, але попри те я старався встигати і там, і там. Я вважаю, що журналіст не може стати справжнім журналістом без практики.

Олена Капнік

Леонід Кравчук: «Університет дасть багато лише тому, хто хоче щось з нього винести».

Перший Президент незалежної України у 180-річчя Київського університету розповів про роки навчання, студентське життя та поділився секретами успішного навчання.

«Нове та невідоме…»

Тернистий шлях до політичних висот Першого українського Президента розпочався ще з ранніх дитячих років. Батько, Макар Кравчук, був кавалером польської армії і загинув на фронті під час Великої Вітчизняної війни – то ж виховання сина лягло на плечі матері. «Ненька залишилась одна, тому я хотів  швидко здобути професію, аби стати на ноги і допомагати їй. Після закінчення школи екстерном вступив до Рівненського торгово-кооперативного технікуму на торгово-економічне відділення»,– пригадує Леонід Макарович.

Закінчивши технікум з відзнакою перед майбутнім Президентом постала дилема – піти працювати чи продовжити навчання далі. Після довгих переконань класного  керівника та благословення матері Леонід Макарович вирішив вступати до Київського державного університету.  Він згадує, що тоді, у 19-річному віці, його майбутнє сформувалося з легкої руки викладачів.

Не отримавши повідомлення про зарахування впертий хлопець вирушив до теперішньої української столиці. «Тоді я вперше приїхав до Києва. Не без допомоги добрих людей знайшов шлях до Червоного корпусу. Я поставив свою дерев’яну валізу на сходинках перед університетом і пішов шукати економічний факультет. На кафедрі мені повідомили, що документи отримали  і вже давно чекають моєї появи. Ви не уявляєте скільки щастя було, коли у приймальній комісії мені показали документи про моє зарахування. Важко було повірити, що хлопчина з села вступив до лав Шевченкового університету. Мені  видали перепустку у гуртожиток. Я вийшов на вулицю, взяв свою дерев’яну валізу, сів на трамвай і поїхав на Чоколівку. Так почалося моє студентське життя в Київському університеті»,– згадує Перший Президент з приємною усмішкою на обличчі.  

«Для сільського хлопця у великому місті все було нове та невідоме (важко зітхає – авт..). Перше – це бібліотека економічного факультету. Там було стільки книг (широко розводить руками – авт..), що перехоплювало дух. Від тоді я витрачав чи не увесь свій вільний час на читання економічної та політичної літератури. Це були праці Маркса, Енгельса, Плеханова, Леніна. Як виявилося пізніше – я не все тоді міг збагнути серйозно, до глибини, але читав багато. Друге – це кінотеатри, адже тут їх було безліч. У Рівному у нас був один-єдиний  кінотеатр «Партизан». Туди було важко потрапити – маленькі зали, а охочих хоч відбавляй. Саме тому у Києві я почав відвідувати кінотеатри та безкоштовні лекції для студентів. Третє – це лекції, які були і важливі, і цікаві. У наш час не було політично-економічної літератури, тому конспекти стали невід’ємною частиною мого студентського життя. Тоді й формувалася дисципліна, адже потрібно було якнайкоротше сформулювати та записати текст лектора. А ще зі студентських років дуже добре пам’ятаю, як ми великою колоною йшли на Виставковий центр, аби закласти камінь у фундамент нового економічного корпусу, який тоді починали будувати», – розказує Пан Президент 

«Хто ж такий той натурщик…»

Не менш  весело, згадує Леонід Макарович, було й за межами університету: «Дуже цікаво ми жили в гуртожитку. Кожної суботу були танці, де ми відпочивали, зав’язували знайомства з хлопцями та відносини дівчатами. У мене в кімнаті було 15 студентів. Жили ми не багато, відверто кажучи. Вікна були не позаклеювані, де-не-де навіть розбиті. Іноді взимку прокидався, а на ковдрі лежав іній»

Оскільки виховувався хлопець в неповній родині, мати не мала можливості допомагати  коштами, тому він завжди покладався на стипендію та власний заробіток. «Ми з хлопцями часто шукали місця,  де можна було б трошки підробити. Часом вночі ходили на рибний комбінат розвантажувати рибу. Нам давали невеликі гроші і величезну рибину. А одного разу зі мною сталася буде весела пригода (мій співрозмовник вмить підбадьорився – авт.. ). Якось я гуляв Хрещатиком, коли до мене підійшли два чоловіки – скульптор Лисенко та художник Хмелюк. Вони сказали, що я хорошої статури, а тому хочуть запросити мене стати натурщиком в художній інститут. Мені було так цікаво дізнатися, хто ж такий той натурщик, що я погодився. За годину роботи  я отримував 10 карбованців. Тоді це були великі гроші, тому увечері я купував молоко і навіть іноді пельмені. Годував пів-гуртожитку (усміхається – авт..). Пізніше Лисенко запропонував позувати для його власної роботи  пам’ятника  Щорсу в Києві.

Родинна династія

В університеті Перший Президент зустрів свою майбутню дружину – Антоніну Михайлівну, Тоню – як він тоді її називав. Вони навчалися в одній групі, а потім, як і всі студенти, поїхали на цілину. От там у них і зав’язалося справжнє студентське кохання, яке триває вже понад 50 років.

Поринувши у спогади, Леонід Михайлович дістає з полиці фотоальбом, подарований йому на 80-річчя. На сторінках світлини  батьків, дитинства, армії, студентських років та президентських візитів. «Ось я у вишиванці. Це був комсомол, нам не дозволяли, але я носив», – з гордістю розповідає Пан Президент.

В Київському університеті навчалися син та онуки Першого Президента. Син Олександр закінчив економічний факультет, внук Андрій – Інститут міжнародних відносин, а внучка Марія – Інститут журналістики. «Зараз університет вже не той, що був за мого часу, він зовсім інший. Зовні – це прекрасні будівлі, всередині – аудиторії з  сучасним технічним забезпеченням. Тоді ми жили у закритій державі, а сьогодні – це неабиякий міжнародний досвід, обмін контактами, студентами, викладачами, спільні конференції», – каже Пан Президент. 

«Рідна альма-матер»

«Це, безперечно, один з найкращих вишів України. Він має цікаву і довгу історію. Кожне прізвище університету – це фундатори українського національного  духу, культури та науки Тут викладають національно-свідомі люди, не просто викладачі, а вихователі. Тут працює когорта  відомих і шанованих вчених не лише в Україні, а й далеко за її межами. Я пишаюся, що був студентом Київського університету. Це –  своя, рідна альма-матер. Ось мені наринули спогади. Наче це було зовсім недавно,а минуло вже 57 років, як я залишив її стіни», – сумно додає.

«Університет дасть багато лише тому, хто хоче щось з нього винести. Вступити у виш ще не означає, що знання прийдуть в голову самі. Вступати до вищого навчального закладу потрібно для того, щоб використати його можливості, отримати знання і бути готовим до великої праці після його закінчення. Кожен мусить готувати себе до дорослого життя самостійно, а викладачі при цьому мають бути духовними натхненниками та порадниками. Університет закінчують тисячі людей, але відомими стають  одиниці.  Все залежить від того, як людина використає в майбутньому свої можливості»,– ділиться досвідом Леонід Макарович.

Перший Президент незалежної України розповідає, що не має як такої формули успіху чи девізу життя. Лише на останок навів цитату Маркса, аби кожний зробив власний висновок і впевнено рухався стежиною життя: «У науці немає широкої прямої дороги, і тільки той може досягти її сяючих вершин, хто, не боячись втоми, підіймається по її кам'янистих стежках».

Олена Капнік

Крізь століття: Ректори. Перший ректор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Максимович Михайло Олександрович

 Липень 1834 - грудень 1835  

З (15) вересня 1804 – 10(22) листопада 1873 р.
Учений-енциклопедист – природознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник, поет, магістр фізико-математичних наук (з 1827 р)
Доктор слов'яно-російської філології (з 1871 р.), ординарний професор кафедри ботаніки (з 1833 р), кафедри російської словесності (з 1834 р), декан 1-го відділення філософського факультету (1834 р, 1837 р), перший ректор (1834 – 1835 рр) Університету Св. Володимира, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук (з 1871)

3 вересня 1804 р. М.О. Максимович народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер с. Богуславець Черкаської обл.) у збіднілій дворянській родині.

1812-1819 рр. Навчання у Новгород-Сіверській гімназії.

1819-1821 рр. Навчання на словесному відділенні філософського факультету Московського університету.

30 червня 1827 р. Захистив дисертацію "О системах растительного царства" за яку йому було присвоєно ступінь магістра фізико-математичних наук.

 1821-1834 рр. Перша стаття "К чему служат листья на растениях" (1821) р., а до 1834 р. опубліковано ще понад 100 праць, зокрема з ботаніки й зоології - "О системе растительного царства" (1823), "Главные основания зоологии, или науки о животных" (1824), "Органология растений" (1828) та "Систематика растений" (1831), які стали складовими його відомої монографії "Основания ботаники" (1828), "Книга Наума о великом Божьем мире" (1833).

 1830 - 1834 рр. Видавав літературний альманах "Денница" (побачили світ три номери), упорядкував та опублікував збірки "Малороссийские песни" (1827), "Украинские народные песни" (1834), "Голоса украинских песен" (1834). 1849 року виходить друком "Сборник украинских песен".

4 березня 1834 р. М. О. Максимович призначений ординарним професором кафедри російської словесності й деканом 1-го відділення філософського факультету університету Св. Володимира.

16 жовтня 1834 р. Затверджений на посаді ректора Київського університету

11 грудня 1835 р. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я М. О. Максимович пішов із посад ректора й декана, залишившись професором кафедри російської словесності.

12 червня 1845 р. Пішов у відставку й оселився у своєму маєтку Михайлова Гора неподалік Золотоноші, присвятивши себе науково-літературній та громадській діяльності.

1837-1848 рр. Написав наступні праці: "Песнь о полку Игореве, сложенная в конце XII в. на древнем русском языке" (1837), "Откуда идет русская земля, по сказанию Несторовой повести и по другим старинным писаниям русским" (1837), "Критико-историческое исследование о русском языке" (1838), "История древней русской словесности" (1839), "О правописании малороссийского языка" (1841), "Исторический быт России, или повествование о достопамятных событиях в русской земле и о деяниях ее православных государей" (1842), "О Петре Конашевиче-Сагайдачном" (1843), "Начатки русской филологии" (1848), "Нечто о земле Киевской" (1864), "О литовском гетмане князе Острожском" (1864) та ін.

6 вересня 1871 р. В університеті Св. Володимира відбулося вшанування 50-річного ювілею наукової та літературної діяльності М. О. Максимовича. З цієї нагоди його було обрано доктором слов'янсько-російської філології та почесним членом Київського товариства дослідників природи, Московського, Новоросійського університетів.

 Грудень 1871 р. М.О. Максимович обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

Поштова марка України, 2004, присвячена 200-річчю з дня народження Максимовича

10 листопада 1873 р. Помер М.О. Максимович на хуторі Михайлова Гора (тепер с. Прохорівка Черкаської обл.), де й похований.

На його честь у 1994 році названо Наукову бібліотеку при університеті. 

Аліна Михайличенко

КНУ – друга Аlma mater

       Сесії, заліки,  ночі без сну, літри кави - все це  в більшості   студентів рано чи пізно  викликає гнів, почуття розчарування,  виснаження, невизначеності.  Але так чи інакше, кожен студент пишається тим вишем, у якому навчається тим  паче, якщо цей виш – КНУ ім. Т.Шевченка - один з найкращих навчальних закладів в Україні.

        Щороку КНУ ім. Тараса Шевченка  відкриває свої двері  для тисячі  студентів, які поступово адаптуються та вливаються у студентське життя. Не дивлячись на всі ті складнощі, з якими вони зустрічаються під час навчання,  ці роки перетворюються в одну з найяскравіших сторінок життя.У цьому  році університет прийняв під своє  крило  багато тих, хто   з зрозумілих причин  лишився можливості здобувати освіту у своєму рідному виші. Для цих людей КНУ відіграє трохи іншу, по-своєму особливу роль.

Вікторія Короткова. Студентка 2-го курсу Інституту журналістики. У минулому навчалась у Донецькому національному університеті.

-  Важко сказати, що КНУ став для мене домом. Але переведення сюди стало новою сторінкою в житті і непоганим початком моєї історії.   Якщо відверто, то спочатку я зустрілась з певним упередженим ставленням з боку студентів. Але потім краще познайомились і стосунки налагодились. Я не бачу сенсу повертатись у Донецьк, вважаю,що кращого життя там тепер очікувати не слід,навряд чи після закінчення війни там хтось щось буде відбудовувати.                    

                                                                        

 Яна Смагула. Студентка 4-го курсу. Інститут журналістики.  У минулому студентка Донецького національного університету.

 Після того, як я втратила можливість нормально навчатись у Донецьку КНУ став своєрідним притулком. Дуже складно було психологічно. Мені довелось скласти 43 предмети академічної різниці.  За весь той час, який я знаходилась у Києві я жодного разу не відчула упередженого ставлення до себе.   У групі мене зустріли дружньо, викладачі співчували та шли на зустріч, я сумніваюсь,у тому, що якби до мене не ставились  з розумінням, то я б змогла скласти академічну різницю у 43 предмети. Зараз,  після того як мене зарахували трохи легше,але все одно переведення на четвертому курсі далось дуже складно.  Академічна різниця, відпрацювання тих предметів, які я пропустила під час складання різниці, майбутня сесія, бакалаврська робота, ще одна майбутня сесія, підготовка до державних  іспитів… Важко, але все краще, ніж диплом так званої ДНР.

Маргарита Хорунжа. Журналістика. Студентка 3-го курсу Донецького національного університету,  вільний слухач в КНУ ім.Тараса Шевченка

- Я завжди хотіла навчатись у Києві, але не думала, що все відбудеться саме так. Після ситуації з  освітою , що склалась у Донецьку, новина про можливість відвідувати пари у КНУ  стала для мене  радістю.  Мені було дуже цікаво подивитись  на те,  як проходить навчальний процес  у такому виші як університет Шевченка. Я звичайно знала що рівень освіти у столичних  навчальних закладах вищій ніж у інших. Коли я потрапила у групу, я зрозуміла, що вона дуже сильна, тому хочеться відповідати її рівню, рівню  КНУ ім. Т. Шевченка. Не знаю наскільки  рідним мені став університет, але принаймні зайвою, або  чужою я себе тут не відчуваю. Тим паче  група дружня, всі готові при необхідності допомогти.  Не зважаючи на те, що я поки що  не є студенткою  Інституту журналістики, коли я приходжу на навчання, я відчуваю, що приходжу  до себе в університет, до себе на навчання. 

Тетяна Бондаренко. Навчалась у Донецькому державному  університеті управління, перевелась на 4-ий курс юридичного факультету.

Для мене КНУ став  новим джерелом пізнання. Мені КНУ подобається так само як  і мій університет у Донецьку. Мене добре прийняли і студенти і викладачі, жодного разу я не зустрілась із  упередженим ставленням до себе.

Поліна Шальнева. Перевелась на третій курс факультету психології із Донбаського державного педагогічного  університету.

КНУ став великим життєвим досвідом, тому що  у цьому місті та виші я одна – родина у Слов’янську, без неї важок.  Звичайно, не вистачає дому, рідних, друзів. Навчання у КНУ дає мені багато знань, не лише академічних, але і життєвих. Я відчуваю, що не до кінця ще адаптувалась. У нас в університеті багато чого було по-іншому, тут  свої правила, масштаби. Я розумію, що повинна відповідати рівню університету Шевченка, що тут важко і необхідно багато працювати над  собою.  Але мені тут все одно подобається. Я потрапила у гарну групу, і хоча студенти до мене ще не звикли, але відгукуються на будь-яке прохання, як і керівництво факультету. КНУ став для мене не лише можливістю вибитися в люди,бо тут важливіше не те, який виш ти закінчив, а  якість знань,  які тобі дають, а ти  береш.  Хоча повернутись на навчання у Слов’янськ не дуже хочу, але попереду магістратура, і якщо я не поступлю на бюджет( контракт для мене дуже дорогий), то мабуть повернусь.

В’ячеслав Орлов. 4-ий курс факультету радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем. Навчався  у Луганському національному університеті ім. Тараса Шевченка

  Спочатку для мене КНУ став тимчасовим притулком. Справа у тому, що в Київ я приїхав 2-го липня для того, щоб скласти ЗНО, насправді воно було мені не дуже потрібно. Я приїхав з Луганська, щоб трохи відпочити, і волонтери поселили мене як абітурієнта у гуртожиток № 13, де мені  дозволили жити до 10 серпня.

 20 липня  почались складні для Луганська дні. Серпневого ранку я зрозумів, що назад дороги не має.  Після  багатьох годин проведених під ректоратом, деканатом і приймальною комісією  мене зарахували (тоді ще не було прийнято рішення про вільних слухачів).

Зараз для мене КНУ це престижний університет, хоча його серйозність я поки що повністю не відчув. До мене ставляться дуже добре, надають все необхідне для навчання, а саме – робоче місце , матеріал, обладнання для роботи. Викладачі дуже бобре розуміють мою ситуацію.  Не можу сказати, що я адаптувався. Якщо б це був перший курс, то було б набагато легше, а так я потрапив у колектив, у якому люди   навчаються разом більш ніж три роки, тож налагоджувати стосунки у такому колективі мені дуже складно, хоча радує те, що немає  конфліктів. Студенти тут розумні та відповідальні, викладачі – компетентні.

 Я б хотів повернутись назад але…  Луганськ наряд чи   відбудують. Освіта і в мирні часи   там була не дуже якісною, а зараз тим паче.   Хочеться повернутись, але не в так звану  ЛНР, а в Луганськ – старий,добрий Луганськ у  складі України.

Анастасія Гасан

«Університет – це коло комфортного існування і спілкування» – Володимир Бугров

Проректор Університету з науково-виховної роботи поділився спогадами про студентські  роки та провів паралелі від власних років навчання до викладацької діяльності 

- Володимире Анатолійовичу, розкажіть історію свого вступу до нашого університету.

- Так вже сталося, що в  університет я потрапив випадково. Мої батьки та й дехто з родини навчалися в Чернівецькому державному університеті імені Юрія Федьковича. Після 11 класу я також планував туди вступати. Оскільки я закінчив школу із золотою медаллю,  перед вступом мене запросили у районний комітет комсомолу на співбесіду. 19 осіб, які відповідали за ідеологічну освіту в області, влаштовували «іспит» з історії Радянського союзу та суспільствознавства. Я пройшов це «випробування» і мені дали рекомендацію на вступ до Київського університету. Моє рішення здавалося тоді не обґрунтованим, але я вирішив їхати у Київ. Склавши іспити,  я вступив на філософський факультет, про який нічого не знав.  Про свій вибір не шкодую, бо згодом він співпав з моїми вподобанням. Я зрозумів, що філософія – найцікавіша річ у світі.

- Чим запам’яталося Ваше  студентське  життя?

- Хоча філософський факультет був дуже ідеологічним, навчання було дуже цікавим. В той час у нас навчалося дуже багато іноземців, тому мої знання англійської формувалися під час спілкування з ними. Життя в гуртожитку – це моє практичне країнознавство, бо жити гуртом – це вміння призвичаїтись до інших, вміння знайти спільну мову. Дуже цікавим було громадське життя: різні лекції, спортивні змагання у студентському містечку. Я пам’ятаю, як читав тоді ще заборонену книгу Булгакова «Майстер і Маргарита» вночі з ліхтариком. Скільки радості було, коли студенти отримували доступ до обмеженої і забороненої літератури. Сьогодні усе у вільному доступі, а студенти тим не користуються. Так, часи змінилися, але насиченість життя залежить від твого середовища спілкування. Це все теплі спогади про студентські роки.

- А про курйозні моменти розкажете щось?

- Наш факультет був ідеологічним, тому навчання було дуже серйозним. Курйози ставалися, коли у вересні ми їхали у колгоспи на збір урожаю. Цікаво було бачити здивування студентів, які ніколи не були у селі, що гаряча вода є не скрізь, а картоплю треба викопувати із землі (сміється – Авт..).

- Які предмети були Вам до вподоби?

- Мій не улюблений і разом з тим дуже складний предмет – це логіка. Не любив я її тоді. Студенти-першокурсники й сьогодні скажуть, що це найважчий предмет (усміхається – Авт..).

Найцікавіша дисципліна – це  естетика,  яку викладала Лариса Тимофіївна Левчук – донька видатного режисера 20-30-х років Тимофія Левчука і дружина радянського кінорежисера Григорія Кохана. Лариса Тимофіївна дуже неординарна людина, тому й викладала свій предмет нестандартно. Оскільки вона мала доступ до першоджерел –  викладання естетики вона тісно пов’язала з Фрейдом. Це викладач, який змушував нас побачити не тільки те, що на долоні, а й те, що набагато глибше.

- Як сталося, що Ви залишилися на кафедрі?

- У 91-му році після закінчення університету, я повернувся у Тернопіль на роботу. Вільних вакантних місць там не виявилося, тому поїхав у Київ і подав документи в аспірантуру. Це якраз був непростий час – подав документи в Радянському Союзі, а складав іспити вже в незалежній Україні. Я став аспірантом, три роки викладав філософію студентам природничих факультетів, а потім мене запросили на кафедру історії філософії. Це стандартна біографія людей, які працюють на кафедрі: Студентське навчання, аспірантура і викладацька діяльність.

- Чи змінився університет за 30 років Вашого перебування тут?

- Мої одногрупники і випускники університету кажуть, що він дуже змінився. Як на мене, це не так… Змінилося матеріально-технічне забезпечення, але за своїм духом університет той самий. Студенти (задумується – Авт..). Студенти стали не кращими, але й не гіршими.  Вони стали  іншими…

Університет – це коло комфортного існування і спілкування. У часи державних перетворень в  його стінах завжди знайдеш однодумців.  Так було, коли я вступив на перший курс, так є і зараз…

- Ваші побажання нинішнім студентам.

- Найголовніше – це цінувати і шанувати студентські роки, бо вони більше не повернуться. Час в університеті треба повноцінно використати для отримання знань, набуття соціального досвіду і для індивідуального власного життя. А ще – любіть свій Університет (усміхається – Авт..)

Олена Капнік

Іван Малкович: "Замість того, щоб працювати, ховалися в хмелю"

Письменник-випускник КНУ про своє студентське музикування та нерозділене кохання

Бесіда з відомим українським поетом, перекладачем, видавцем, власником і директором видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" Іваном Малковичем. 

— У 1980 році вступили до КНУ ім.Тараса Шевченка (тоді ще КДУ) на філологічний факультет. Чому вирішили саме до нашого університету?

— До того часу закінчив Івано-Франківське музичне училище. Був скрипалем. Але вже тоді писав вірші, публікувався в державній пресі. Під час вступної кампанії вірші мої "поїхали" до Москви на конкурс молодих письменників. Вступати до КДУ (Київського державного університету) — сімейна традиція. Колись цей ВНЗ закінчив рідний брат мої мами. Я теж вирішив "підкорювати" столицю.

— Де музикували?

— Мали загальноуніверситетський ансамбль. Там, зокрема, були і митці високого класу. Оркестр — дуже хороший. Мандрували на гастролі до Тбілісі, Єревану. Я приїхав до Києва в ролі музиканта. На перших двох курсах був хорошим скрипалем. Концертував у гуртожитку, півтора роки. Якраз там і прожив стільки.

— А що змусило вас покинути гуртожиток?

— Жив у 17 гуртожитку. Його тільки здали у експлуатацію. На кухні я любив давав концерти. Не мирився з вахтерами, комендантом. Вони мене завжди бісили. Два кроки не туди і все  — "розстріл". А коли мені щось забороняють —  обов’язково хочу зробити це. І щоб вони всі бачили. Мав дуже не прості стосунки, був волелюбним. На 2 курсі виселився, оскільки мене пересилили у кімнату, де жили вчотирьох. Протримався кілька місяців. Були конфлікти з одним афганцем. Наприклад, у мене завтра іспит —  а він увімкнув гучну музику, хоч уже і далеко за північ. Але інші хлопці загалом ставилися до мене добре, навіть заступалися.

— Яке воно: студентське життя? Які моменти досі живуть у ваших спогадах?

— Студентство — живописне. Це був яскравий час зближення з друзями, кохання. Не можу виділити якогось одного моменту. Це як яскрава п'єса, де я у кожному акті в головній ролі.  Пам'ятаю, як на першому курсі закохався. Із кохання трохи не випав із вікна.

— Чому?

— З відчаю.

— А як з поезією в часи студентства?

— У нас на курсі було три поети. Окрім мене — Аттила Могильний  та Ігор Маленький. Аттила дуже гарний поет. Він помер кілька років тому. Я видав його книжку. У нього за життя вийшло кілька збірок. Після його смерті я видав серію книг Аттили «Українська поетична антологія».  Згадую наші поетичні посиденьки. Особливо весело було, коли ми їхали в колгоспи. Радянська наука тим і відрізнялася від нормальної науки, що третину часу ви витрачаєте на конспектування, читання Леніна й Карла Маркса. Усе, що нам казали про філологію — вбивчо мала частка. Тому місяць перебування на польових роботах надто не впливав на навчальний процес. Якось ми з хлопцями були на Вінниччині на збиранні хмелю. Поети вони не до роботи. Тому намагалися трохи ухилитися, але норму ж треба було виконати. Любили читати. Ховалися у хмелю й читали. А щоб нас не підозрювали у хитрощах, довелося викручуватися. Хтось із нашої трійці підкидав пісочок до зібраного хмелю, щоб ваги показали більшу масу. Це закінчилося для нас трьох драматично. Тому що тінь підозри упала на всіх. Нас на загальній лінійці "вичитували" в університеті.

— Ще якісь цікаві історії?

—... Борщовики – такі рослини, схожі на соняшник, наче весільне дерево. Їхали ми одного разу по харчі на возі і я зірвав такий розкішний. Я казав, що це новорічне дерево, а завтра ми святкуватимемо Новий рік. І так багатьох переконав у тому, що деякі зі студентів відмовлялися виходити на роботу, бо завтра ж Новий рік. І за це нам перепало. Але веселилися від душі.

— Ви почали публікуватися в студентські роки?

— Так, я публікувався. На той час на першому курсі публікація в «Літературній Україні» була незвиклим успіхом. Пам'ятаю, у новорічному номері надрукували величезну добірку моїх віршів з передмовою Павличка. На 2 курсі Ліна Костенко прийшла на поетичний вечір. Почувався тоді поетичною зіркою. Але це завжди породжує багато заздрісників. Я зазвичай не звертаю на це уваги. Але коли опублікувався в «Літературній Україні» мене привітали лише кілька друзів, а коли в тій же газеті на мій вірш надрукували пародію, то мені про це сказали усі. Але якось я так йшов життям, що мені зустрічалися лише хороші люди. Ще мої вірші якимось дивним чином потрапили на радіо. Їх там читали. Я був тоді головою студентської літературної студії, але страх як не любив ходити на комсомольські збори. Мав за це прочуханки. На військовій кафедрі до мене приходили люди з КГБ.  Де був примус – мені це страшно не подобалося. Бісило – ми люди як люди, а хтось інший має зробити з тебе ідіота, щоб ти робив все за правилами. Начальство знало, що КГБ мною цікавиться. Зрештою, про це можете почитати у моїй першій книжці «Білий камінь» (1984 р., 4 курс, «Найніжніша скрипка України» — так назвала автора Ліна Костенко у видавничій рецензії на збірку.).

— Когось із викладачів виділите?

— Було багато хороших викладачів.

— Були відмінником?

— Отримував стипендію. Рахувався хорошим студентом.

— Які стосунки підтримуєте з альма-матер?                                                                       

— Щороку виступаю на посвяченні студентів-філологів. Там навчався також мій старший син. Аспірант. "Романо-германська філологія". Іноді також приходжу на творчі зустрічі, проводжу лекції. І не лише в Інститут філології.

          Особисте досьє Івана Малковича

1961 – 10 травня, народився в сім'ї Антося Малковича та Юлії Малкович (Арсенич) у Березові Нижньому Косівського р-ну Івано-Франківської обл.
1976 – після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д.Січинського
1980 – закінчує Івано-Франківське музучилище
1980 – вступає на філологічне відділення Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка
1981 – 6 січня, перша велика поетична публікація у "Літературній Україні" із вступним словом Д.Павличка
1981 – стає переможцем поетичного турніру на Всеукраїнському творчому семінарі в Ірпені
1984 – побачила світ перша поетична збірка "Білий камінь" (Київ, в-во "Молодь"). "Найніжніша скрипка України" — так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на "Білий камінь"
1985 – отримавши диплом філолога-україніста Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури
1986 – переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Веселка»
1986 – одружується зі скрипалькою Яриною Антків
1986 – став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР
1987 – переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь»
1987 – cтає першим лауреатом премії "Бу-Ба-Бу" за найкращий вірш року
1988 – народження старшого сина Тараса
1988 – виходить друга поетична збірка "Ключ" (Київ, в-во "Молодь")
1989 – долучається до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута»
1991-92 – працює в редакції дитячого журналу «Соняшник»
1992 – працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму»
1992 – 20 квітня, офіційний день народження (реєстрації) видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
1992 – липень, вихід першої книжки («Українська абетка») видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
1992 – виходить третя поетична збірка "Вірші" (Київ, "Український письменник")
1994 – у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання "Улюблених віршів"
1995 – народився молодший син Гордій
1997 – побачила світ четверта книга поета "Із янголом на плечі" (Київ, поетична аґенція "Княжів")
2002 – Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні.
2004 – Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні.
2004 – став кавалером Міжнародного ордену усмішки (свого часу цю нагороду отримували Папа Іван-Павло ІІ, Астрід Ліндґрен, Сєрґєй Образцов, Дж.Роулінґ та ін.)
2005 – у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання "100 КАЗОК. Т.1"
2006 – вихід п'ятої поетичної книжки "Вірші на зиму" (Київ, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)
2008 – починає видавати в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Зі» «дорослу» літературу
2009 – у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить "Дитяча Євангелія" з благословіннями Першоієрархів найбільших традиційних християнських церков в Україні — УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ.
2004, 2008, 2009 – входить до "ТОП-100 найвпливовіших людей України" щорічного рейтингу журналу "Кореспондент"
2010 – світ побачила книжка вибраного І.Малковича (вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв'ю) "Все поруч" («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу львівського Форуму видавців-2010.

Посилання:

Іван Малкович в студії каналу "24" (Персона) — про музику, творчість та спорт у своєму житті

Іван Малкович: "Пробач, що не завжди чую твій голос..."  

Іван Малкович "Отакий роззяв" 

                                                                                 

DiscoverUkraine. Ababahalamaha - Абабагаламага

Гімн "Абабагаламаги" на презентації нових книг видавництва під час Форуму видавців

Петро Катеринич

Топ – 5 відомих випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Петро Порошенко 

Чинний Президент України, український бізнесмен, власник кондитерської корпорації «Рошен», кількох автобусних і автомобільних заводів, «П'ятого каналу» та інших акцій. Закінчив факультет Міжнародних відносин і міжнародного права за спеціальністю "Міжнародні економічні відносини" у 1992 році. 

Леонід Кравчук 

Перший Президент України, Голова Верховної Ради України у 1990 – 1991 рр.. Герой України (2001 рік). Закінчив КНУ імені Т.Шевченка у 1958 році.

Василь Кремень 

Український вчений, політичний та громадський діяч. Президент НАПН України. Закінчив факультет філософії в 1971 році. З 1971 - 1979 рік навчався на аспірантурі та був заступником декана факультету.

Юрій Ковалів

Український поет, критик, літературознавець, педагог, доктор філологічних наук, професов, лауреат Шевченківській премії. Від 1998 року – професор кафедри новітньої літератури Інституту філолгії КНУ ім. Т. Шевченка.

Сергій Квіт

Чинний міністр освіти і науки України. Український літературознавець, журналіст, педагог і громадський діяч, колишній президент НУ "Київо-Могилянська академія"

                                                                                                              Яна Смагула