Перший Президент незалежної України у 180-річчя Київського університету розповів про роки навчання, студентське життя та поділився секретами успішного навчання.
«Нове та невідоме…»
Тернистий шлях до політичних висот Першого українського
Президента розпочався ще з ранніх дитячих років. Батько, Макар Кравчук, був кавалером
польської армії і загинув на фронті під час Великої Вітчизняної війни – то ж
виховання сина лягло на плечі матері. «Ненька залишилась одна, тому я
хотів швидко здобути професію, аби стати
на ноги і допомагати їй. Після закінчення школи екстерном вступив до
Рівненського торгово-кооперативного технікуму на торгово-економічне відділення»,–
пригадує Леонід Макарович.
Закінчивши технікум з відзнакою перед майбутнім
Президентом постала дилема – піти працювати чи продовжити навчання далі. Після довгих
переконань класного керівника та
благословення матері Леонід Макарович вирішив вступати до Київського державного
університету. Він згадує, що тоді, у
19-річному віці, його майбутнє сформувалося з легкої руки викладачів.
Не отримавши повідомлення про зарахування
впертий хлопець вирушив до теперішньої української столиці. «Тоді я вперше
приїхав до Києва. Не без допомоги добрих людей знайшов шлях до Червоного
корпусу. Я поставив свою дерев’яну валізу на сходинках перед університетом і
пішов шукати економічний факультет. На кафедрі мені повідомили, що документи
отримали і вже давно чекають моєї появи.
Ви не уявляєте скільки щастя було, коли у приймальній комісії мені показали
документи про моє зарахування. Важко було повірити, що хлопчина з села вступив
до лав Шевченкового університету. Мені видали перепустку у гуртожиток. Я вийшов на
вулицю, взяв свою дерев’яну валізу, сів на трамвай і поїхав на Чоколівку. Так
почалося моє студентське життя в Київському університеті»,– згадує Перший
Президент з приємною усмішкою на обличчі.
«Для сільського хлопця у великому місті все було
нове та невідоме (важко зітхає – авт..). Перше – це бібліотека економічного
факультету. Там було стільки книг (широко розводить руками – авт..), що
перехоплювало дух. Від тоді я витрачав чи не увесь свій вільний час на читання
економічної та політичної літератури. Це були праці Маркса, Енгельса, Плеханова,
Леніна. Як виявилося пізніше – я не все тоді міг збагнути серйозно, до глибини,
але читав багато. Друге – це кінотеатри, адже тут їх було безліч. У Рівному у
нас був один-єдиний кінотеатр
«Партизан». Туди було важко потрапити – маленькі зали, а охочих хоч відбавляй.
Саме тому у Києві я почав відвідувати кінотеатри та безкоштовні лекції для
студентів. Третє – це лекції, які були і важливі, і цікаві. У наш час не було
політично-економічної літератури, тому конспекти стали невід’ємною частиною
мого студентського життя. Тоді й формувалася дисципліна, адже потрібно було
якнайкоротше сформулювати та записати текст лектора. А ще зі студентських років
дуже добре пам’ятаю, як ми великою колоною йшли на Виставковий центр, аби
закласти камінь у фундамент нового економічного корпусу, який тоді починали
будувати», – розказує Пан Президент
«Хто ж такий той натурщик…»
Не менш
весело, згадує Леонід Макарович, було й за межами університету: «Дуже
цікаво ми жили в гуртожитку. Кожної суботу були танці, де ми відпочивали, зав’язували
знайомства з хлопцями та відносини дівчатами. У мене в кімнаті було 15
студентів. Жили ми не багато, відверто кажучи. Вікна були не позаклеювані, де-не-де
навіть розбиті. Іноді взимку прокидався, а на ковдрі лежав іній»
Оскільки виховувався хлопець в неповній родині,
мати не мала можливості допомагати
коштами, тому він завжди покладався на стипендію та власний заробіток.
«Ми з хлопцями часто шукали місця, де
можна було б трошки підробити. Часом вночі ходили на рибний комбінат
розвантажувати рибу. Нам давали невеликі гроші і величезну рибину. А одного
разу зі мною сталася буде весела пригода (мій співрозмовник вмить підбадьорився
– авт.. ). Якось я гуляв Хрещатиком, коли до мене підійшли два чоловіки – скульптор
Лисенко та художник Хмелюк. Вони сказали, що я хорошої статури, а тому хочуть
запросити мене стати натурщиком в художній інститут. Мені було так цікаво
дізнатися, хто ж такий той натурщик, що я погодився. За годину роботи я отримував 10 карбованців. Тоді це були
великі гроші, тому увечері я купував молоко і навіть іноді пельмені. Годував
пів-гуртожитку (усміхається – авт..). Пізніше Лисенко запропонував позувати для
його власної роботи пам’ятника Щорсу в Києві.
Родинна династія
В університеті Перший Президент зустрів свою
майбутню дружину – Антоніну Михайлівну, Тоню – як він тоді її називав. Вони
навчалися в одній групі, а потім, як і всі студенти, поїхали на цілину. От там
у них і зав’язалося справжнє студентське кохання, яке триває вже понад 50
років.
Поринувши у спогади, Леонід Михайлович дістає з
полиці фотоальбом, подарований йому на 80-річчя. На сторінках світлини батьків, дитинства, армії, студентських років
та президентських візитів. «Ось я у вишиванці. Це був комсомол, нам не дозволяли,
але я носив», – з гордістю розповідає Пан Президент.
В Київському університеті навчалися син та онуки
Першого Президента. Син Олександр закінчив економічний факультет, внук Андрій –
Інститут міжнародних відносин, а внучка Марія – Інститут журналістики. «Зараз
університет вже не той, що був за мого часу, він зовсім інший. Зовні – це
прекрасні будівлі, всередині – аудиторії з сучасним технічним забезпеченням. Тоді ми жили
у закритій державі, а сьогодні – це неабиякий міжнародний досвід, обмін
контактами, студентами, викладачами, спільні конференції», – каже Пан
Президент.
«Рідна альма-матер»
«Це, безперечно, один з найкращих вишів України.
Він має цікаву і довгу історію. Кожне прізвище університету – це фундатори
українського національного духу, культури
та науки Тут викладають національно-свідомі люди, не просто викладачі, а
вихователі. Тут працює когорта відомих і
шанованих вчених не лише в Україні, а й далеко за її межами. Я пишаюся, що був
студентом Київського університету. Це –
своя, рідна альма-матер. Ось мені наринули спогади. Наче це було зовсім
недавно,а минуло вже 57 років, як я залишив її стіни», – сумно додає.
«Університет дасть багато лише тому, хто хоче
щось з нього винести. Вступити у виш ще не означає, що знання прийдуть в голову
самі. Вступати до вищого навчального закладу потрібно для того, щоб використати
його можливості, отримати знання і бути готовим до великої праці після його
закінчення. Кожен мусить готувати себе до дорослого життя самостійно, а
викладачі при цьому мають бути духовними натхненниками та порадниками.
Університет закінчують тисячі людей, але відомими стають одиниці.
Все залежить від того, як людина використає в майбутньому свої
можливості»,– ділиться досвідом Леонід Макарович.
Перший Президент незалежної України розповідає,
що не має як такої формули успіху чи девізу життя. Лише на останок навів цитату
Маркса, аби кожний зробив власний висновок і впевнено рухався стежиною життя: «У
науці немає широкої прямої дороги, і тільки той може досягти її сяючих вершин,
хто, не боячись втоми, підіймається по її кам'янистих стежках».
Олена Капнік
Немає коментарів:
Дописати коментар