Нині український політик, а колись спортивний журналіст і випускник Інституту журналістики розповів про студентське життя та поділився секретом власного професійного успіху.
- Пане
Ігоре, чому Ви вирішили вступити до КНУ ім..Т.Шевченка?
- Ще у 8
класі я виріши, що пов’яжу своє життя з журналістикою. Оскільки у 93-му році
отримати вищу освіту за фахом «журналіст» можна було або у Києві, або у Львові
– вибір був невеликий. Я чомусь більше
прагнув у столицю, тому обрав
Університет Шевченка. Родичі і друзі мене відмовляли, мовляв, нереально людині
з провінційного міста вступити до найкращого вишу. Однак я був хлопцем впертим
(усміхається – Авт..)…
В університет я привіз документи запізно, бо для
творчого конкурсу були необхідні дописи з газет., а я їх не мав. Я швидко
зібрав всі свої тексти, які до цього лежали в столі, і відніс в районну газету
«Життя Лебединщини» та обласну «Добрий день». Редактори пішли мені назустріч і
погодились їх надрукувати. Склавши вступні іспити і пройшовши творчий конкурс,
я вступив до Інституту журналістики. Ось так все банально і просто…
- Розкажіть
щось цікаве про викладачів.
- Скажу
відверто, я був не дуже сумлінним студентом, однак (зітхає – Авт..)…
Пан Різун викладав у нас українську мову і
коректуру. Я з ним часто вів дискусії, оскільки не завжди розділяв його думки.
Часом я не мав рації, а часом він. У пана Пономаріва ми читали газети, вирізали
звідти матеріали і вклеювали в зошит.
Професор Анастасія Іванівна Мамалига, викладала
російську мову. Уявіть (!), у 93-му я такий самий націоналіст як сьогодні, а
мене змушують вчити російську мову як іноземну. Наша група здійняла бунт, і
через кілька місяців ми почали вчити англійську.
Володимир Сергійчук читав у нас історію. Він був
монстром для кожного студента, я його теж
боявся. Але після закінчення вишу я зрозумів – в багатьох речах він був
правий. Сергійчук просто вчить історію, а й досліджує її, тому багато вимагає.
Саме завдяки йому багато журналістів закінчують університет із національним
стрижнем та ідеологічним вихованням.
- Які
курйози із студентського життя пригадуєте найчастіше?
- Цікавіше
відбувалося в гуртожитку. Найяскравіший спогад: як ми дзвонили додому по
міжміському зв’язку. Реально доступний для нас телефон – це телефон-автомат у
холі 20 гуртожитку. Студенти – хитрі люди, гроші не хотіли витрачати на переговори і
змайстрували чудовий пристрій. Це був металевий дріт з гачком, який ми
вставляли замісить монети в отвір і розмовляли досхочу. Часом біля автомату
вишиковувалася черга у десять осіб.
У гуртожитку я активно займався
куховарством. Мої сусіди їсти не любили
готувати, тому ця місія лягала на мої плечі (усміхається – Авт..). оскільки студент завжди голодний, то каструля
супу розліталася вмить. Для студентів ж найголовніше – у гуртожитку є що
гризнути – тоді все нормально, жити можна.
- Як
Ви «втрапили» в практичну журналістику?
З 2 курсу я почав працювати журналістом в
телевізійній агенції «Вікна» в програмі «Тижневик Вікна». Спочатку я проходив
практику, а потім на каналі було розширення штату і мені запропонували
залишитися. На перших порах начитував новини за кадром, а пізніше з моїм другом
і однокурсником Олександром Власенком ми створили спортивну редакцію. Ведучим програми
став Сашко, оскільки має довге волосся було звадою цьому (До речі, його я почав
відпускати на першому курсі інституту. Це була своєрідна нота протесту проти шкільних
правил – згадує з усмішкою на обличчі – Авт..). Я був голос за кадром,
начитував новини, бо редактори довгий час не сприймали мене в ролі ведучого. З
часом вони прийняли мій стиль і почали «садити в кадр».
Спочатку моя спортивна журналістика була
пов’язана з веденням програм, репортерською роботою, але не з коментаторством,
до якого я прагнув. Лише через вісім років активної спортивної журналістики я
дійшов до своєї мети – став коментатором. Сила наміру завжди допомагала мені в
усьому.
- Студентські
роки – це…
Це найкращі роки життя, особливо якщо ти не
працюєш (!) і маєш на що жити. То взагалі фантастика, адже ти належиш лише
собі. Коли я почав працювати – поєднувати було важче, але попри те я старався
встигати і там, і там. Я вважаю, що журналіст не може стати справжнім
журналістом без практики.
Олена Капнік
Немає коментарів:
Дописати коментар